27 березня  - Всесвітній день театру. П’єси-ювіляри 2024 року українських письменників і драматургів.

Цьогоріч свій ювілей святкує відома п’єса Івана Котляревського – «Наталка-Полтавка».

Драма «Наталка Полтавка» з’явилась у 1819 р. До 1838 р., коли її вперше було надруковано, п’єса увійшла до репертуару українських театральних труп і розійшлась у рукописах. Її пісні стали народними піснями, цитати – крилатими висловами, а персонажі – улюбленим об’єктом зображення в різних видах народного ужитково-декоративного мистецтва.

Цікаві факти про п’єсу:

Факт 1

У 1816 році директором Полтавського театру стає Котляревський. Іван Петрович прагнув покращити далекий від звичайного життя театральний репертуар живою, народною п’єсою. І йому це вдалося. 1 вересня 1819 року на сцені Полтавського театру з’являється нова для української літератури драма – «Наталка-Полтавка». Попри заборони та контроль п’єса швидко набрала популярності саме завдяки тому, що вона була нешаблонно жива, дотепна і сумна водночас. Іван Котляревський, за свідченнями сучасників, для сюжету твору використав реальний факт, який мав місце в ті часи. Автор зобразив кохання бідної дівчини-селянки, яка відстоює своє право на щастя. Моральна краса та велич Наталки протиставлена лицемірству, крутійству, хижацтву сільської верхівки. І. Карпенко-Карий вважав славетну п’єсу «праматір’ю» українського народного театру, адже «її герої вийшли ніби з глибин народного життя.

Факт 2

У рік написання «Наталку Полтавку» ставили лише у Полтавському театрі – з цензурного дозволу князя Рєпніна, який поширювався лише на Полтавську губернію. Одну з головних ролей – Виборного – тоді зіграв відомий актор Михайло Щепкін.

Факт 3

Два роки п’єсу через цензуру не брали в жоден інший театр. Аж у 1821 році її завдяки хитрості Григорія Квітки-Основ'яненка поставили у Харкові. Трупа спершу проанонсувала якусь дозволену п'єсу, а в останній момент під приводом «хвороби» когось із артистів терміново зробила заміну на «Наталку Полтавку» (яку вже потайки готували). Авантюра вдалася, і «Наталка» пройшла з великим успіхом. Але саму п’єсу довго не друкували. Спершу друзі Котляревського, потім його прихильники, читачі, творча інтелігенція поширювали лише рукописи твору, через це з’являлися його нові варіанти. Оригінал вперше вийшов друком аж у 1838 році в альманасі «Украинский сборник». Альманах з “Наталкою Полтавкою” видав за власний кошт професор Харківського і Петербурзького університетів, академік Ізмаїл Срезневський.

 Факт 4

Після Харкова виставу почали ставити в інших губерніях та містах. Сама вистава виявилася такою популярною, що власник Полтавського театру Іван Штейн викрав текст п’єси з нотами і без дозволу Котляревського ставив її в багатьох містах України.

 Факт 5

Серед тодішньої української еліти вважалося модним і прогресивним знати «Наталку Полтавку» напам’ять.Творча інтелігенція влаштовувати «битви цитат»: один починав читати довільний фрагмент п’єси, а другий мав продовжити.

 Факт 6

Вистава «Наталка Полтавка» стала праматір’ю нової української драми. Головну роль Наталки виконували знамениті українські акторки, такі як: М. Заньковецька, М. Садовська-Барілотті, Є. Зарницька, О. Петрусенко. . П'єсу вважали за честь режисерувати такі велетні театрального мистецтва, як Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Микола Садовський і Панас Саксаганський. За сюжетом п’єси на українській студії телевізійних фільмів було знято фільм-оперу «Наталка Полтавка».

 Факт 7

Музику до «Наталки» писали багато композиторів.Серед них Адам Барцицький, Алоїз Єдлічка, Опанас Маркович, Микола Васильєв, Володимир Йориш, але саме опера Миколи Лисенка стала найвдалішою і перетворилася на класику музичного мистецтва.Загалом в «Наталці Полтавці» 22 пісні. Арії, дуети, тріо, хор, серед них є і народні («Віють вітри, віють буйні», «У сусіда ха­та біла») і спеціально написані: «Всякому городу нрав і права», «Сонце низенько».

  Факт 8

Всі роки  з часу першої вистави «Наталка Полтавка» завжди збирала аншлаг. Серед театралів навіть ходить жарт: якщо в театр перестали ходити, терміново треба ставити «Наталку Полтавку» – вільних місць не буде. І опера, і вистава йшли у найбільших театрах і завжди в переповненій залі. Івану Петровичу Котляревському вдалося створити такий яскравий образ української сільської дівчини, щиросердної, кмітливої, рішучої, який став знаковим в українському мовно-культурному просторі. Він 205 років (!) не старіє, а полонить серця мільйонів читачів та глядачів своєю красою, моральною чистотою та силою духу.

За мережевими джерелами 

95 років п’єсі М. Куліша “Мина Мазайло”

Прем’єра п’єси Миколи Куліша "Мина Мазайло" відбулася 18 квітня 1929 року у театрі “Березіль» і відразу набула популярності. ЇЇ ставили на багатьох сценах України. З’явилися сотні рецензій, жвавих дискусій. За визначенням автора, п'єса є сатиричною комедією, але у творі описана трагічність становлення української мови й зацькованого народу, тому твір є трагікомедією. Тема твору — «міщанство і українізація». Образи, характери п'єси активно проєктувалися на тогочасну українську дійсність і трактувалися як живі й оригінальні типи з навколишнього життя. У комедії “Мина Мазайло” письменник у легкій пародійній формі на тлі чвар однієї родини зумів показати всі підводні камені тогочасної українізації, змусивши глядача сміятися і замислюватися водночас.  Як писали критики  “Мина Мазайло” - класичний зразок політичної комедії “дискусійного” жанру. Діалоги, репліки діють “мов шаблі”. Багатство специфікованої за персонажами мови надзвичайне”.

З 1923 року в Україні проводилася політики “українізації”, яка, як рентгенівське проміння, висвітлила дражливе питання про те, наскільки українське суспільство готове бути Україною. А на рубежі 20-30-х років уже було ясно, що політика українізації згортається і наприкінці 1930 року твір заборонили. Уражений такими діями російських шовіністів, Микола Куліш переоцінює весь шлях української революції та українсько-російських взаємин. Загалом у п’єсі “Мина Мазайло” відбилися складні світоглядні колізії і внутрішня драма самого письменника: його розчарування в “голубій мрії” - комунізмі, що посилювалося гостротою національної проблеми.

Із п’єси видно, як у Куліша боліло те, що його рідна українська мова  стала пасербицею у своєму домі. Чому українська мова на своїй землі опинилася на задвірках? У комедії він розкрив, що причиною незавидного стану української мови є русифікація, що породила нігілізм, зневіру в престижність нашої мови. Своїм твором він спробував пробудити почуття національної самоповаги, сприяти відродженню мови, а також духовності, культури. Сьогодні Микола Куліш актуальний як ніколи, особливо зараз, коли ми знову і знову відстоюємо право на вільне життя.

 

За мережевими джерелами

Читачі, які захочуть ознайомитися з творами Івана Котляревського та Миколи Куліша, можуть завітати до нашої бібліотеки. Завжди вам раді!

 

На перехрестях життя та історії

                 (До 120-річчя від дня народження Докії Гуменної)

 

Народилася Докія Гуменна 23 березня 1904 р. в с. Жашкові Таращанського повіту на Київщині (нині Черкащина); закінчила двокласну школу, рік провчилася у Звенигородській гімназії. У 1920 р. вступила до новоутвореної педагогічної школи в Ставищі. Викладав там автор двох поетичних збірок Дмитро Загул, який і пробудив потяг у Докії Гуменної до літератури. Навчаючись у 1922—1926 pp. на літературно-лінгвістичному факультеті Київського ІНО, Д. Гуменна видруковує в журналах свої перші невеликі оповідання, входить до спілки селянських письменників "Плуг".

Першу популярність їй принесли серії нарисів у «Листи із Степової України» та «Ех, Кубань, ти Кубань хлібородная», які в 1928-1929 роках друкувалися в журналах «Плуг» та «Червоний шлях». Докія Гуменна тоді побувала в селах Дніпропетровської, Запорізької областей і на Кубані, де щиро і реалістично описала занепад «колективізованого» села та всю неприглядність життя в новостворених комунах.
Все це дуже контрастувало з офіційною пропагандою, тому реакція не забарилася. Докію Гуменну охрестили «куркульською письменницею», «куркульською агенткою в літературі», «класовим ворогом», «наклепницею на радянський лад». Такі звинувачення лунали на її адресу з уст Першого секретаря ЦК КПУ Станіслава Косіора, про неї писали центральні московські газети «Известия», «Правда».
В Спілку пролетарських письменників України її не прийняли. Рятуючись від репресій, Докія Гуменна навіть деякий час жила в Туркменії. У цей же час письменниця зацікавилася археологією, у 1938 році брала участь в розкопках трипільського поселення в селі Халеп’я на Київщині.
Німецько-радянська війна застала Докію Гуменну в Києві. Вона зблизилася з Оленою Телігою, друкувалася в журналах «Літаври», «Нові дні», «Засів». В 1943 році, тікаючи від радянських репресій, змушена була емігрувати на Захід. Деякий час проживала в Словаччині, Австрії та інших країнах Європи, а в 1950 році переїхала до США. З собою в дорогу Докія Гуменна взяла усі свої рукописи. З чималого доробку Докії Гуменної виокремимо лише ті провідні твори, що стали помітним надбанням української прози в діаспорі й становлять своєрідний внесок до загальноукраїнського процесу. Це тетралогія "Діти Чумацького шляху" (1948-1951), епічна хроніка "Хрещатий Яр" (1956) та історіософічний "Золотий плуг" (1968).

Під час переїздів Докія Гуменна продовжує роботу над розпочатим іще в Києві головним твором свого життя – романом-тетралогією «Діти Чумацького Шляху», який вийшов чотирма книгами з 1948 по 1951 роки (Мюнхен-Нью-Йорк). Роман, який показує соціальну еволюцію українського села від кінця ХIХ ст. до 30-х років XX століття, став помітним явищем в діаспорі. Свого часу українська служба «Голосу Америки» зачитувала в ефірі сторінки цього роману та інші твори письменниці.
Поряд із літературною діяльністю письменниця вела активне громадське життя. Без її участі не відбувалася жодна культурно-освітня подія в Нью-Йорку: її можна було зустріти в різних українських організаціях, вона брала активну участь у діяльності Української Православної Церкви, стала одним із засновників Об’єднання українських письменників в екзилі «Слово», разом із Уласом Самчуком, Юрієм Лавріненком, Богданом Кравцівим та іншими письменниками входила в Управу «Слова».
Померла Докія Гуменна 4 квітня 1996 у Нью-Йорку, залишивши в спадок понад 30 томів своїх творів. Похована на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруці, Нью-Джерсі.

За мережевими джерелами