Український Гомер

(120 років від дня народження Уласа Самчука)

 

20 лютого 1905 року на Рівненщині, у старовинному волинському селі Дермань, яке мало великі культурні традиції, народився один з найвизначніших українських письменників XX століття Улас Самчук.
Історією та літературою він захоплювався з дитинства. В чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Святофеодорівській учительській семінарії, 12-річний Улас розпочав навчання. Пізніше була Кременецька українська мішана приватна гімназія імені Івана Стешенка.
Перед закінченням гімназії Самчука призвали до польського війська (гарнізон міста Тарнова), однак він дезертирував з війська і втік до Веймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені. Як вільний слухач відвідував лекції у Бреславському університеті, вивчав німецьку мову.
Перше оповідання Уласа Самчука «На старих стежках» з’явилося у 1926 році в журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві, а з 1929 року він почав постійно співробітничати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою.

У 1929 році Улас Самчук переїжджає до Праги, яка на той час була одним із центрів українського наукового та культурно-мистецького життям в еміграції, вступає до Українського вільного університету, входить до Студентської академічної громади. Утім, жодного вищого навчального закладу закінчити йому так і не вдалося, тому більшість наук довелося опановувати самотужки. Бездоганно володів німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами.
У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ – Секція митців, письменників і журналістів, головою якої став Улас Самчук.
Був учасником буремних подій в Карпатській Україні у березні 1939 року, на певний час навіть потрапив до в’язниці.

У 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН (мельниківців), у якій були також Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль, він перебрався через український кордон. Повернувся до Рівного, де очолив випуск газети «Волинь», яка скоро стала загальноукраїнською. Письменник вважав, що в ті складні часи український народ не повинен бути «безсловесним» і має творити власне інформаційне поле. В газеті друкувалися статті й вірші Євгена Маланюка, Олега Ольжича й Олени Теліги. Також Улас Самчук зорганізував у Рівному видання дитячого часопису «Орленя».
Після війни письменник емігрував і деякий час жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР (Мистецький український рух). Після переїзду до Канади у 1948-му був засновником Організації українських письменників «Слово», Cвiтoвoгo кoнгpecу укpaїнцiв.
Зарубіжні дослідники називали його «українським Гомером», вказуючи, що він відкрив світові досі невідому Україну. Улас Самчук є автором шістнадцяти романів, низки повістей, оповідань і статей.

У середовищі закордонних українців у міжвоєнний та й післявоєнний періоди Самчук вважався одним із найбільш читомих серед українських письменників сучасності.
Романи Самчука розповідають не лише про його рідну Волинь «Кулак», трилогія «Волинь», «Юність Василя Шеремети», «Чого не гоїть огонь», «Саботаж УВО», а й про Карпатську Україну, яку зараз іменують Закарпаттям «Гори говорять», «Сонце з Заходу», про Наддніпрянщину «Марія», перші дві частини трилогії «Ост», Галичину «Саботаж УВО», про українців в еміграції в Чехії та Німеччині в міжвоєнний період «На краю часу», «Саботаж УВО», а також у Північній Америці в післявоєнний період «На твердій землі», третя частина трилогії «Ост». Окрім того, маємо й оповідання письменника, в яких ідеться про різні події ХХ століття й участь у них українців з різних регіонів. А ще є чудові мемуарні твори Самчука – «На коні білому», «На коні вороному», «П’ять по дванадцятій: записки на бігу», «Планета Ді-Пі». В багатьох творах письменник аргументовано й глибоко критикував більшовизм, радянську владу. Невипадково саме перу цього письменника належить перший роман про український Голодомор, влаштований більшовиками, «Марія» (1934), а також перший роман у світовій літературі про радянську систему ГУЛАГу «Темнота» (1957). І якщо перший роман перекладався англійською і французькою, проте наклади, не без втручання радянських спецслужб, були знищені, то другий світ ще не знає. Відразу ж після появи «Темноти» в радянській Україні у пресі розпочали проти Самчука наклепницьку кампанію. Зрештою за ним стежили радянські спецслужби. Про це письменник фактично говорив у своїх творах – п’єсі «Шумлять жорна», романах «Чого не гоїть огонь» і «На твердій землі». У радянській Україні його твори, звісно, були заборонені. Хоча деякі українці  потаємно переховували твори Самчука, зокрема його романи «Марія» та «Волинь». Коли відзначали 75-літній ювілей письменника, його висунули на Нобелівську премію. Однак ця премія Самчуку так і не дісталася.
Письменник помер 9 липня 1987 року. Похований у Торонто. А на його надмогильній плиті спеціально зроблений напис «Волинь. Куди тече та річка».

За мережевими джерелами

 В фондах нашої бібліотеки є такі твори автора:

Самчук, У.О. Волинь / Улас Самчук. – Київ : Дніпро, 1993.
Самчук, У.О. Марія : хроніка одного життя : роман / Улас Самчук. – Київ : Український письменник, 2007.
Самчук, У.О. Марія ; Куди тече та річка : романи / Улас Самчук. – Київ : Наукова думка, 2005.
Самчук, У.О. Ост : роман у 3 т. Т.3 / Улас Самчук. – Харків : Фоліо, 2020.
Самчук, У.О. Репортажі з Карпатської України / Улас Самчук. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2019.
Самчук, У.О. Волинь / Улас Самчук. – Київ : Дніпро, 1993.
Самчук, У.О. Юність Василя Шеремети : роман / Улас Самчук. – Київ : Знання, 2014.
 

 

Поетичний голос шістдесятництва

(До 90-річчя від дня народження Василя Симоненка )

 

8 січня 1935 в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині народився Василь Симоненко — український поет і журналіст, шістдесятник.
Про дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і дідусь. Після закінчення з золотою медаллю сільської школи Симоненко вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка. Після отримання диплома працює в редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Якраз на цей час припадає початок «відлиги», а за тим і пожвавлення культурного та громадського життя.

Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Уже тоді набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Однак за життя видано лише збірку лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон. Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.
Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.
 Симоненко був постійно під наглядом КДБ. Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Влітку 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції. Саме після цього в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті у грудні 1963 року. Тоді ж у грудні поет написав свій останній вірш.
Прощай, мій зошите!
 Спасибі тобі, друже,
Що ти думок моїх
 Не відцуравсь,
Що ти свої клітини
Тепло мружив,
Коли над римами
Я потом обливавсь.
Ти їх сприйняв
Без жодної огуди,
Єдиний мій читач
І шанувальник мій.
Чи сприймуть їх колись
І прочитають люди —
Побачимо.
Прощай, товариш мій.
 
Після похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. 1965-го року в Мюнхені у журналі «Сучасність» виходять поезії Симоненка разом із фрагментами його щоденника під назвою «Окрайці думок», а також його збірочка «Берег чекань». Ця невеличка книжечка мала ефект бомби : Симоненка переписували, цитували, про нього за кордоном говорили по радіо, писали в пресі. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років. 1965 року Симоненка висунули на Шевченківську премію. Проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.
 Євген Сверстюк якось зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати, як частину історії України. «Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України»
 
За мережевимми джерелами
 
 

 
В нашій бібліотеці є такі твори поета та література про нього :
 
Симоненко, В. Берег чекань : поезії / Василь Симоненко. – Київ : Наукова думка, 2001. – 248 с.
Симоненко, В. Вино з троянд : вибрані твори / Василь Симоненко. – Київ : Знання, 2017. – 208 с.
Симоненко, В. На схрещених мечах : вибрані твори / Василь Симоненко. – 2 - ге вид. – Київ : Пульсари, 2004. – 384 с.
Симоненко, В. Поезії / Василь Симоненко. – Київ : Рад. письменник, 1984. – 246 с.
Симоненко, В. Ти знаєш, що ти людина / Василь Симоненко. – Київ : Наукова думка, 2001. – 296 с.
Симоненко, В. У твоєму імені живу / Василь Симоненко. – 2-ге вид.  – Київ : Веселка, 2003. – 382 с.
Коляда, І. Василь Симоненко / Ігор Коляда. – Харків : Фоліо, 2021. – 121 с.
Сніжко, М. Симоненкові світанки / Микола Сніжко. – Черкаси : ІнтролігаТОР, 2015. – 212 с.
Сом, М. З матір’ю на самоті / Микола Сом. – Київ : Смолоскип, 2005. – 134 с.
Ткаченко А. Василь Симоненко / Анатолій Ткаченко. – Київ : Дніпро, 1990. – 312 с.
Яременко В. “Щоб правду більш не кидали за грати” : літ. портрет Василя Симоненка / Василь Яременко. – Київ : Веселка, 2003. – 23 с.
Наєнко, М. Інтим письменницької праці : літ.- крит. дослідження / Михайло Наєнко. – Київ : Просвіта, 2013.
Шевчук, В. На березі часу. Ті, котрі поруч : спогади про сучасників / Валерій Шевчук. – Київ : Либідь, 2016.
Гроно нездоланих співців : літературні портрети укр. письменників ХХ ст. – Київ, 1997. – С. 266 – 284.
Дзюба, І. Літературні портрети. Продовження : есеїстичні розвідки. – Київ, 2015. – С. 4 – 23.
Никанорова. О. Поезії одвічна висота : літ.- крит. статті. – Київ, 1986. – С. 75 – 84.