Запрошуємо до віртуальної зустрічі з книгою- ювіляром

100 років твору М. Хвильового «Санаторійна зона»

  

В 2024 році виповнюється 100 років твору Миколи Хвильового «Санаторійна
зона» (пізніша назва — «Повість про санаторійну зону»)  в якій письменник зобразив «санаторійну зону», якою стало пореволюційне українське суспільство. Хвильовий змальовує ізольований від життя санаторій, в якому лікуються вчорашні романтики революції від найрізноманітніших душевних хвороб, адже розгул жорстокості, жахи громадянської війни не минули безслідно для духовного здоров'я народу, нації. Головним героєм та безпосередньо голосом автора є
Анарх — недавній боєць революції, її «караючий меч», волелюбний мрійник, що переживши крах своїх ідей та ілюзій, опинився у становищі безпорадного хворого.
Саме він — втілення роздумів, переживань, душевного неспокою й сумнівів М. Хвильового.

 В цьому творі, за словами критиків, М. Хвильовий «здійснює власний психологічний аналіз епохи та свого героя дійшовши невтішного висновку: обоє невиліковні.
Миколу Хвильового (1893-1933) ще за життя називали революційним романтиком, "міцно зв'язаним з кращими традиціями української літератури" (М. Рильський). Передчуття страшних сталінських репресій  та страждання поневоленого народу України в часи Голодомору 1932-1933 рр. підштовхнули письменника до відчайдушного протесту - він пішов з життя, як один з його улюблених героїв, який своєю смертю даремно спробував закликати революцію до милосердя. Його ім’я стало забороненим. Навіть могилу Хвильового зрівняли із землею, а на її місці влаштували «парк культури й відпочинку». Немає могили, немає пам’ятника, немає текстів… Здавалося б, усе втратилося безповоротно. Втім через роки твори Хвильового віднайшли свій шлях додому і свого читача.
 
 
За мережевими джерелами

                                                               

 

 

“Сміливі завжди мають щастя”

80 років від дня написання роману Івана Багряного “Тигролови”. 

 В 2024 році виповнюється 80 років з того дня коли Іван Багряний написав свій роман “Тигролови”. В основі книги— пережиті події під час заслання автора на Далекий Схід, де він пізнав і суворі закони тайги, і життя українців -переселенців, і смертельну небезпеку. Саме з власного досвіду перебування на Далекому Сході в 1932−1937 роках Багряний напише, напевно, найпопулярніший пригодницький роман в українській літературі. Арештували

Івана Багряного у 1932 році. Спочатку митець провів одинадцять місяців у камері одиночного ув'язнення тюрми ГПУ, а потім його заслали на п'ять років виправних робіт до спецпоселень на Далекому Сході Росії. Сюжет твору побудований на “полюванні” майора НКВС Медвина за гордим хлопцем з України Григорієм Многогрішним. Пригоди головного героя, його мандри тайгою, переслідування його владою, велике і сильне кохання – це все створює канву роману і тримає читача в напрузі до останньої сторінки. В цьому творі письменник зумів перетворити жах власного заслання на літературу, до того ж пригодницьку.
Роман було написано всього за 14 днів під час перебування на Західній Україні.  Спершу його було надруковано під назвою “Звіролови” у львівському журналі ”Вечірня година” в 1944 р, а в 1946 році було перевидано вже під назвою “Тигролови”. Невдовзі його було перекладено німецькою мовою й видано в м. Кельні трьома накладами, а також перекладено англійською, французькою, голландською та іншими мовами. Загальний тираж роману ста­новив три мільйони. У Німеччині ця книга з ілюстраціями автора свого часу виходила тричі. Німці її читали з великим захопленням, купували для молоді до дня народження або до дня першого причастя. Була вона і в каталозі кращих видань 1963-64 рр. для шкільної молоді.
Твір не втрачає привабливості і для сучасного читача і залишається взірцевим для прийдешніх поколінь українських письменників.
Іван Багряний – це людина, яку можна назвати Лицарем Духу, а його роман “Тигролови” – одним із найцікавіших творів в Україні, який має постійну увагу і видавців, і читачів, і шкільництва. Свого часу  критик і мовознавець Юрій Шевельов (Шерех) називав "Тигроловів" "українськими всім своїм духом, усіма спрямуваннями, усіми ідеями, почуттями, характерами". В нашій країні читачі змогли познайомитися з романом лише в 1991 році, через 28 років після смерті письменника.
За незмірний вплив на українську культуру в 1992 році книга отримала Національну премію імені Тараса Шевченка — найвищу державну нагороду країни в галузі мистецтва.
Минуло вже 80 років з часу написання “Тигроловів”, а роман користується незмінним попитом серед наших читачів. То ж запрошуємо до нашої бібліотеки за гарною і якісною літературою.

 
За мережевими джерелами.

  

 

“З когорти одержимих”

 До 125-річчя від дня народження
Б.Д. Антоненка-Давидовича

  

5 серпня виповнюється 125 років від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича – українського  письменника, публіциста, критика, перекладача, мовознавця, політв’язня радянського режиму, одного із духовних лідерів української інтеліґенції.
Борис Антоненко-Давидович народився в родині машиніста-залізничника, перші роки дитинства минули у Брянську. Коли майбутньому письменникові було 6 років, сім’я переїхала в Охтирку, де він закінчив ґімназію. Навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету, які не закінчив у зв'язку зі зміною суспільного ладу й погіршенням матеріального стану.
Брав участь у визвольних змаганнях 1917—1920-х роках: служив у лавах Запорізького корпусу 1918 року та Армії Директорії 1919 року. Обіймав посаду коменданта Мелітополя (1918 р.).
Після поразки війська УНР повертається в Охтирку (1920). Більшовики пообіцяли українцям державність. Розпочалася масова українізація. Антоненко-Давидович стає членом Комуністичної партії (більшовиків) України, працює завідувачем Охтирського районного відділу народної освіти (1920-21). За політичну діяльність був тричі заарештований і розчарувавшись у політиці, з 1923 цілком зосередився на творчій роботі. Працював у відділі культури редакції газети “Пролетарська правда”, згодом був відповідальним секретарем журналу “Глобус”. Брав участь у літературній дискусії 1925—1928 років. Перші оповідання. з’явилися друком 1916, однак початком своєї літературної діяльності вважав 1923, коли вийшло оповідання “Останні два”. 1925 виходять збірки “Припорошені силуети” і “Лицарі абсурду”.

Борис Антоненко-Давидович був членом літературних груп “Ланка” і МАРС
(“Майстерня революційного слова”), до котрої належали також відомі українські літератори Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Д. Фальківський та ін.
Арешти 1933 року та самогубства Миколи Хвильового та Миколи Скрипника змушують Антоненка-Давидовича виїхати до Казахстану, де він працює при державному видавництві. Але 5 січня 1935 року його арештовують і за сфабрикованою справою засуджують до смерті. Вищу міру покарання було замінено на 10 років таборів. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.
1957 року повернувся до Києва. Був реабілітований, відновлений у членах Спілки письменників. Працював редактором у журналі. Видав збірки репортажів “Збруч” (1959) та “В сім'ї вольній, новій” (1960). 1961 року в журнальному варіанті з'являється роман “За ширмою”. Окрім цих творів, до другого періоду творчості належать “Золотий кораблик”, “Образа”, “Так воно показує”, “Слово матері”, “Вибрані твори” (1967) з передмовою критика Леоніда Бойка.
Видав мово- й літературознавчі праці: збірки статей “Про що і як” (1962), “В літературі й коло літератури” (1964), літературно-критичні й теоретичні нариси “Здалека й зблизька” (1969), роздуми над культурою української мови “Як ми говоримо” (1970). Залишив спогади про С. Васильченка, Є. Плужника, Б. Тенету, М. Рильського, В. Сосюру, процес СВУ.

Його творчість мала великий вплив на дисидентський рух того часу.
Борис Дмитрович знову став неблагонадійним, а після відмови свідчити на суді над дисидентом Валентином Морозом його статті і твори перестали друкувати, а його ім’я замовчувалося в пресі. При тому, що за кордоном його твори видавалися окремими книжками і відзначалися ювілеї.
Помер 8 травня 1984 року в Києві, похований на Лісовому кладовищі.
Лауреат Державної премії  імені Т. Г. Шевченка (1992, посмертно).

За мережевими джерелами

В бібліотеці є такі книги письменника та література про нього :

 

Антоненко-Давидович, Б. Д. Вибрані твори / Борис Антоненко-Давидович. – Київ : Грамота, 2006. – 336 с.
Антоненко-Давидович, Б. Д. Смерть; Сибірські новели; Завищені оцінки : повісті, новели, оповідання / Борис Антоненко-Давидович. – Київ : Рад. письменник, 1989. – 559 с.
Антоненко-Давидович, Б. Д. Як ми говоримо / Борис Антоненко-Давидович. – Київ : Центр учбової літератури, 2019. – 283 с.
Бойко, Л. С. Подвижник духу : Документи і факти з життя Бориса Антоненко-Давидовича / Леонід Бойко. – Київ : Пульсари, 2003. – 392 с.
Бойко, Л. С. З когорти одержимих : життя і творчість Бориса Антоненка-Давидовича в літ. процесі ХХ ст. / Леонід Бойко.  – 2-ге вид. – Київ : Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2004. – 584 с.
З порога смерті : Письменники України – жертви сталінських репресій. – Київ: Рад. письменник, 1991. – Вип. 1. – С. 44-47.
Качуровський І. В. Променисті сильвети / Ігор Качуровський. – Київ : Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. – С. 313-326.
Шевчук, В. О. На березі часу. Ті, котрі поруч : спогади про сучасників / Валерій Шевчук. – Київ : Либідь, 2016. - С. 34-42.