Український Гомер

(120 років від дня народження Уласа Самчука)

 

20 лютого 1905 року на Рівненщині, у старовинному волинському селі Дермань, яке мало великі культурні традиції, народився один з найвизначніших українських письменників XX століття Улас Самчук.
Історією та літературою він захоплювався з дитинства. В чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Святофеодорівській учительській семінарії, 12-річний Улас розпочав навчання. Пізніше була Кременецька українська мішана приватна гімназія імені Івана Стешенка.
Перед закінченням гімназії Самчука призвали до польського війська (гарнізон міста Тарнова), однак він дезертирував з війська і втік до Веймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені. Як вільний слухач відвідував лекції у Бреславському університеті, вивчав німецьку мову.
Перше оповідання Уласа Самчука «На старих стежках» з’явилося у 1926 році в журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві, а з 1929 року він почав постійно співробітничати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою.

У 1929 році Улас Самчук переїжджає до Праги, яка на той час була одним із центрів українського наукового та культурно-мистецького життям в еміграції, вступає до Українського вільного університету, входить до Студентської академічної громади. Утім, жодного вищого навчального закладу закінчити йому так і не вдалося, тому більшість наук довелося опановувати самотужки. Бездоганно володів німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами.
У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ – Секція митців, письменників і журналістів, головою якої став Улас Самчук.
Був учасником буремних подій в Карпатській Україні у березні 1939 року, на певний час навіть потрапив до в’язниці.

У 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН (мельниківців), у якій були також Олена Теліга, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль, він перебрався через український кордон. Повернувся до Рівного, де очолив випуск газети «Волинь», яка скоро стала загальноукраїнською. Письменник вважав, що в ті складні часи український народ не повинен бути «безсловесним» і має творити власне інформаційне поле. В газеті друкувалися статті й вірші Євгена Маланюка, Олега Ольжича й Олени Теліги. Також Улас Самчук зорганізував у Рівному видання дитячого часопису «Орленя».
Після війни письменник емігрував і деякий час жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР (Мистецький український рух). Після переїзду до Канади у 1948-му був засновником Організації українських письменників «Слово», Cвiтoвoгo кoнгpecу укpaїнцiв.
Зарубіжні дослідники називали його «українським Гомером», вказуючи, що він відкрив світові досі невідому Україну. Улас Самчук є автором шістнадцяти романів, низки повістей, оповідань і статей.

У середовищі закордонних українців у міжвоєнний та й післявоєнний періоди Самчук вважався одним із найбільш читомих серед українських письменників сучасності.
Романи Самчука розповідають не лише про його рідну Волинь «Кулак», трилогія «Волинь», «Юність Василя Шеремети», «Чого не гоїть огонь», «Саботаж УВО», а й про Карпатську Україну, яку зараз іменують Закарпаттям «Гори говорять», «Сонце з Заходу», про Наддніпрянщину «Марія», перші дві частини трилогії «Ост», Галичину «Саботаж УВО», про українців в еміграції в Чехії та Німеччині в міжвоєнний період «На краю часу», «Саботаж УВО», а також у Північній Америці в післявоєнний період «На твердій землі», третя частина трилогії «Ост». Окрім того, маємо й оповідання письменника, в яких ідеться про різні події ХХ століття й участь у них українців з різних регіонів. А ще є чудові мемуарні твори Самчука – «На коні білому», «На коні вороному», «П’ять по дванадцятій: записки на бігу», «Планета Ді-Пі». В багатьох творах письменник аргументовано й глибоко критикував більшовизм, радянську владу. Невипадково саме перу цього письменника належить перший роман про український Голодомор, влаштований більшовиками, «Марія» (1934), а також перший роман у світовій літературі про радянську систему ГУЛАГу «Темнота» (1957). І якщо перший роман перекладався англійською і французькою, проте наклади, не без втручання радянських спецслужб, були знищені, то другий світ ще не знає. Відразу ж після появи «Темноти» в радянській Україні у пресі розпочали проти Самчука наклепницьку кампанію. Зрештою за ним стежили радянські спецслужби. Про це письменник фактично говорив у своїх творах – п’єсі «Шумлять жорна», романах «Чого не гоїть огонь» і «На твердій землі». У радянській Україні його твори, звісно, були заборонені. Хоча деякі українці  потаємно переховували твори Самчука, зокрема його романи «Марія» та «Волинь». Коли відзначали 75-літній ювілей письменника, його висунули на Нобелівську премію. Однак ця премія Самчуку так і не дісталася.
Письменник помер 9 липня 1987 року. Похований у Торонто. А на його надмогильній плиті спеціально зроблений напис «Волинь. Куди тече та річка».

За мережевими джерелами

 В фондах нашої бібліотеки є такі твори автора:

Самчук, У.О. Волинь / Улас Самчук. – Київ : Дніпро, 1993.
Самчук, У.О. Марія : хроніка одного життя : роман / Улас Самчук. – Київ : Український письменник, 2007.
Самчук, У.О. Марія ; Куди тече та річка : романи / Улас Самчук. – Київ : Наукова думка, 2005.
Самчук, У.О. Ост : роман у 3 т. Т.3 / Улас Самчук. – Харків : Фоліо, 2020.
Самчук, У.О. Репортажі з Карпатської України / Улас Самчук. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2019.
Самчук, У.О. Волинь / Улас Самчук. – Київ : Дніпро, 1993.
Самчук, У.О. Юність Василя Шеремети : роман / Улас Самчук. – Київ : Знання, 2014.
 

 

Поетичний голос шістдесятництва

(До 90-річчя від дня народження Василя Симоненка )

 

8 січня 1935 в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині народився Василь Симоненко — український поет і журналіст, шістдесятник.
Про дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і дідусь. Після закінчення з золотою медаллю сільської школи Симоненко вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка. Після отримання диплома працює в редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Якраз на цей час припадає початок «відлиги», а за тим і пожвавлення культурного та громадського життя.

Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Уже тоді набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Однак за життя видано лише збірку лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон. Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.
Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.
 Симоненко був постійно під наглядом КДБ. Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Влітку 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції. Саме після цього в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті у грудні 1963 року. Тоді ж у грудні поет написав свій останній вірш.
Прощай, мій зошите!
 Спасибі тобі, друже,
Що ти думок моїх
 Не відцуравсь,
Що ти свої клітини
Тепло мружив,
Коли над римами
Я потом обливавсь.
Ти їх сприйняв
Без жодної огуди,
Єдиний мій читач
І шанувальник мій.
Чи сприймуть їх колись
І прочитають люди —
Побачимо.
Прощай, товариш мій.
 
Після похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. 1965-го року в Мюнхені у журналі «Сучасність» виходять поезії Симоненка разом із фрагментами його щоденника під назвою «Окрайці думок», а також його збірочка «Берег чекань». Ця невеличка книжечка мала ефект бомби : Симоненка переписували, цитували, про нього за кордоном говорили по радіо, писали в пресі. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років. 1965 року Симоненка висунули на Шевченківську премію. Проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.
 Євген Сверстюк якось зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати, як частину історії України. «Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України»
 
За мережевимми джерелами
 
 

 
В нашій бібліотеці є такі твори поета та література про нього :
 
Симоненко, В. Берег чекань : поезії / Василь Симоненко. – Київ : Наукова думка, 2001. – 248 с.
Симоненко, В. Вино з троянд : вибрані твори / Василь Симоненко. – Київ : Знання, 2017. – 208 с.
Симоненко, В. На схрещених мечах : вибрані твори / Василь Симоненко. – 2 - ге вид. – Київ : Пульсари, 2004. – 384 с.
Симоненко, В. Поезії / Василь Симоненко. – Київ : Рад. письменник, 1984. – 246 с.
Симоненко, В. Ти знаєш, що ти людина / Василь Симоненко. – Київ : Наукова думка, 2001. – 296 с.
Симоненко, В. У твоєму імені живу / Василь Симоненко. – 2-ге вид.  – Київ : Веселка, 2003. – 382 с.
Коляда, І. Василь Симоненко / Ігор Коляда. – Харків : Фоліо, 2021. – 121 с.
Сніжко, М. Симоненкові світанки / Микола Сніжко. – Черкаси : ІнтролігаТОР, 2015. – 212 с.
Сом, М. З матір’ю на самоті / Микола Сом. – Київ : Смолоскип, 2005. – 134 с.
Ткаченко А. Василь Симоненко / Анатолій Ткаченко. – Київ : Дніпро, 1990. – 312 с.
Яременко В. “Щоб правду більш не кидали за грати” : літ. портрет Василя Симоненка / Василь Яременко. – Київ : Веселка, 2003. – 23 с.
Наєнко, М. Інтим письменницької праці : літ.- крит. дослідження / Михайло Наєнко. – Київ : Просвіта, 2013.
Шевчук, В. На березі часу. Ті, котрі поруч : спогади про сучасників / Валерій Шевчук. – Київ : Либідь, 2016.
Гроно нездоланих співців : літературні портрети укр. письменників ХХ ст. – Київ, 1997. – С. 266 – 284.
Дзюба, І. Літературні портрети. Продовження : есеїстичні розвідки. – Київ, 2015. – С. 4 – 23.
Никанорова. О. Поезії одвічна висота : літ.- крит. статті. – Київ, 1986. – С. 75 – 84.

 

 

Запрошуємо до віртуальної зустрічі з книгою- ювіляром

100 років твору М. Хвильового «Санаторійна зона»

  

В 2024 році виповнюється 100 років твору Миколи Хвильового «Санаторійна
зона» (пізніша назва — «Повість про санаторійну зону»)  в якій письменник зобразив «санаторійну зону», якою стало пореволюційне українське суспільство. Хвильовий змальовує ізольований від життя санаторій, в якому лікуються вчорашні романтики революції від найрізноманітніших душевних хвороб, адже розгул жорстокості, жахи громадянської війни не минули безслідно для духовного здоров'я народу, нації. Головним героєм та безпосередньо голосом автора є
Анарх — недавній боєць революції, її «караючий меч», волелюбний мрійник, що переживши крах своїх ідей та ілюзій, опинився у становищі безпорадного хворого.
Саме він — втілення роздумів, переживань, душевного неспокою й сумнівів М. Хвильового.

 В цьому творі, за словами критиків, М. Хвильовий «здійснює власний психологічний аналіз епохи та свого героя дійшовши невтішного висновку: обоє невиліковні.
Миколу Хвильового (1893-1933) ще за життя називали революційним романтиком, "міцно зв'язаним з кращими традиціями української літератури" (М. Рильський). Передчуття страшних сталінських репресій  та страждання поневоленого народу України в часи Голодомору 1932-1933 рр. підштовхнули письменника до відчайдушного протесту - він пішов з життя, як один з його улюблених героїв, який своєю смертю даремно спробував закликати революцію до милосердя. Його ім’я стало забороненим. Навіть могилу Хвильового зрівняли із землею, а на її місці влаштували «парк культури й відпочинку». Немає могили, немає пам’ятника, немає текстів… Здавалося б, усе втратилося безповоротно. Втім через роки твори Хвильового віднайшли свій шлях додому і свого читача.
 
 
За мережевими джерелами

                                                               

 

 

“Сміливі завжди мають щастя”

80 років від дня написання роману Івана Багряного “Тигролови”. 

 В 2024 році виповнюється 80 років з того дня коли Іван Багряний написав свій роман “Тигролови”. В основі книги— пережиті події під час заслання автора на Далекий Схід, де він пізнав і суворі закони тайги, і життя українців -переселенців, і смертельну небезпеку. Саме з власного досвіду перебування на Далекому Сході в 1932−1937 роках Багряний напише, напевно, найпопулярніший пригодницький роман в українській літературі. Арештували

Івана Багряного у 1932 році. Спочатку митець провів одинадцять місяців у камері одиночного ув'язнення тюрми ГПУ, а потім його заслали на п'ять років виправних робіт до спецпоселень на Далекому Сході Росії. Сюжет твору побудований на “полюванні” майора НКВС Медвина за гордим хлопцем з України Григорієм Многогрішним. Пригоди головного героя, його мандри тайгою, переслідування його владою, велике і сильне кохання – це все створює канву роману і тримає читача в напрузі до останньої сторінки. В цьому творі письменник зумів перетворити жах власного заслання на літературу, до того ж пригодницьку.
Роман було написано всього за 14 днів під час перебування на Західній Україні.  Спершу його було надруковано під назвою “Звіролови” у львівському журналі ”Вечірня година” в 1944 р, а в 1946 році було перевидано вже під назвою “Тигролови”. Невдовзі його було перекладено німецькою мовою й видано в м. Кельні трьома накладами, а також перекладено англійською, французькою, голландською та іншими мовами. Загальний тираж роману ста­новив три мільйони. У Німеччині ця книга з ілюстраціями автора свого часу виходила тричі. Німці її читали з великим захопленням, купували для молоді до дня народження або до дня першого причастя. Була вона і в каталозі кращих видань 1963-64 рр. для шкільної молоді.
Твір не втрачає привабливості і для сучасного читача і залишається взірцевим для прийдешніх поколінь українських письменників.
Іван Багряний – це людина, яку можна назвати Лицарем Духу, а його роман “Тигролови” – одним із найцікавіших творів в Україні, який має постійну увагу і видавців, і читачів, і шкільництва. Свого часу  критик і мовознавець Юрій Шевельов (Шерех) називав "Тигроловів" "українськими всім своїм духом, усіма спрямуваннями, усіми ідеями, почуттями, характерами". В нашій країні читачі змогли познайомитися з романом лише в 1991 році, через 28 років після смерті письменника.
За незмірний вплив на українську культуру в 1992 році книга отримала Національну премію імені Тараса Шевченка — найвищу державну нагороду країни в галузі мистецтва.
Минуло вже 80 років з часу написання “Тигроловів”, а роман користується незмінним попитом серед наших читачів. То ж запрошуємо до нашої бібліотеки за гарною і якісною літературою.

 
За мережевими джерелами.

  

 

“З когорти одержимих”

 До 125-річчя від дня народження
Б.Д. Антоненка-Давидовича

  

5 серпня виповнюється 125 років від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича – українського  письменника, публіциста, критика, перекладача, мовознавця, політв’язня радянського режиму, одного із духовних лідерів української інтеліґенції.
Борис Антоненко-Давидович народився в родині машиніста-залізничника, перші роки дитинства минули у Брянську. Коли майбутньому письменникові було 6 років, сім’я переїхала в Охтирку, де він закінчив ґімназію. Навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету, які не закінчив у зв'язку зі зміною суспільного ладу й погіршенням матеріального стану.
Брав участь у визвольних змаганнях 1917—1920-х роках: служив у лавах Запорізького корпусу 1918 року та Армії Директорії 1919 року. Обіймав посаду коменданта Мелітополя (1918 р.).
Після поразки війська УНР повертається в Охтирку (1920). Більшовики пообіцяли українцям державність. Розпочалася масова українізація. Антоненко-Давидович стає членом Комуністичної партії (більшовиків) України, працює завідувачем Охтирського районного відділу народної освіти (1920-21). За політичну діяльність був тричі заарештований і розчарувавшись у політиці, з 1923 цілком зосередився на творчій роботі. Працював у відділі культури редакції газети “Пролетарська правда”, згодом був відповідальним секретарем журналу “Глобус”. Брав участь у літературній дискусії 1925—1928 років. Перші оповідання. з’явилися друком 1916, однак початком своєї літературної діяльності вважав 1923, коли вийшло оповідання “Останні два”. 1925 виходять збірки “Припорошені силуети” і “Лицарі абсурду”.

Борис Антоненко-Давидович був членом літературних груп “Ланка” і МАРС
(“Майстерня революційного слова”), до котрої належали також відомі українські літератори Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Д. Фальківський та ін.
Арешти 1933 року та самогубства Миколи Хвильового та Миколи Скрипника змушують Антоненка-Давидовича виїхати до Казахстану, де він працює при державному видавництві. Але 5 січня 1935 року його арештовують і за сфабрикованою справою засуджують до смерті. Вищу міру покарання було замінено на 10 років таборів. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.
1957 року повернувся до Києва. Був реабілітований, відновлений у членах Спілки письменників. Працював редактором у журналі. Видав збірки репортажів “Збруч” (1959) та “В сім'ї вольній, новій” (1960). 1961 року в журнальному варіанті з'являється роман “За ширмою”. Окрім цих творів, до другого періоду творчості належать “Золотий кораблик”, “Образа”, “Так воно показує”, “Слово матері”, “Вибрані твори” (1967) з передмовою критика Леоніда Бойка.
Видав мово- й літературознавчі праці: збірки статей “Про що і як” (1962), “В літературі й коло літератури” (1964), літературно-критичні й теоретичні нариси “Здалека й зблизька” (1969), роздуми над культурою української мови “Як ми говоримо” (1970). Залишив спогади про С. Васильченка, Є. Плужника, Б. Тенету, М. Рильського, В. Сосюру, процес СВУ.

Його творчість мала великий вплив на дисидентський рух того часу.
Борис Дмитрович знову став неблагонадійним, а після відмови свідчити на суді над дисидентом Валентином Морозом його статті і твори перестали друкувати, а його ім’я замовчувалося в пресі. При тому, що за кордоном його твори видавалися окремими книжками і відзначалися ювілеї.
Помер 8 травня 1984 року в Києві, похований на Лісовому кладовищі.
Лауреат Державної премії  імені Т. Г. Шевченка (1992, посмертно).

За мережевими джерелами

В бібліотеці є такі книги письменника та література про нього :

 

Антоненко-Давидович, Б. Д. Вибрані твори / Борис Антоненко-Давидович. – Київ : Грамота, 2006. – 336 с.
Антоненко-Давидович, Б. Д. Смерть; Сибірські новели; Завищені оцінки : повісті, новели, оповідання / Борис Антоненко-Давидович. – Київ : Рад. письменник, 1989. – 559 с.
Антоненко-Давидович, Б. Д. Як ми говоримо / Борис Антоненко-Давидович. – Київ : Центр учбової літератури, 2019. – 283 с.
Бойко, Л. С. Подвижник духу : Документи і факти з життя Бориса Антоненко-Давидовича / Леонід Бойко. – Київ : Пульсари, 2003. – 392 с.
Бойко, Л. С. З когорти одержимих : життя і творчість Бориса Антоненка-Давидовича в літ. процесі ХХ ст. / Леонід Бойко.  – 2-ге вид. – Київ : Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2004. – 584 с.
З порога смерті : Письменники України – жертви сталінських репресій. – Київ: Рад. письменник, 1991. – Вип. 1. – С. 44-47.
Качуровський І. В. Променисті сильвети / Ігор Качуровський. – Київ : Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. – С. 313-326.
Шевчук, В. О. На березі часу. Ті, котрі поруч : спогади про сучасників / Валерій Шевчук. – Київ : Либідь, 2016. - С. 34-42.

 

27 березня  - Всесвітній день театру. П’єси-ювіляри 2024 року українських письменників і драматургів.

Цьогоріч свій ювілей святкує відома п’єса Івана Котляревського – «Наталка-Полтавка».

Драма «Наталка Полтавка» з’явилась у 1819 р. До 1838 р., коли її вперше було надруковано, п’єса увійшла до репертуару українських театральних труп і розійшлась у рукописах. Її пісні стали народними піснями, цитати – крилатими висловами, а персонажі – улюбленим об’єктом зображення в різних видах народного ужитково-декоративного мистецтва.

Цікаві факти про п’єсу:

Факт 1

У 1816 році директором Полтавського театру стає Котляревський. Іван Петрович прагнув покращити далекий від звичайного життя театральний репертуар живою, народною п’єсою. І йому це вдалося. 1 вересня 1819 року на сцені Полтавського театру з’являється нова для української літератури драма – «Наталка-Полтавка». Попри заборони та контроль п’єса швидко набрала популярності саме завдяки тому, що вона була нешаблонно жива, дотепна і сумна водночас. Іван Котляревський, за свідченнями сучасників, для сюжету твору використав реальний факт, який мав місце в ті часи. Автор зобразив кохання бідної дівчини-селянки, яка відстоює своє право на щастя. Моральна краса та велич Наталки протиставлена лицемірству, крутійству, хижацтву сільської верхівки. І. Карпенко-Карий вважав славетну п’єсу «праматір’ю» українського народного театру, адже «її герої вийшли ніби з глибин народного життя.

Факт 2

У рік написання «Наталку Полтавку» ставили лише у Полтавському театрі – з цензурного дозволу князя Рєпніна, який поширювався лише на Полтавську губернію. Одну з головних ролей – Виборного – тоді зіграв відомий актор Михайло Щепкін.

Факт 3

Два роки п’єсу через цензуру не брали в жоден інший театр. Аж у 1821 році її завдяки хитрості Григорія Квітки-Основ'яненка поставили у Харкові. Трупа спершу проанонсувала якусь дозволену п'єсу, а в останній момент під приводом «хвороби» когось із артистів терміново зробила заміну на «Наталку Полтавку» (яку вже потайки готували). Авантюра вдалася, і «Наталка» пройшла з великим успіхом. Але саму п’єсу довго не друкували. Спершу друзі Котляревського, потім його прихильники, читачі, творча інтелігенція поширювали лише рукописи твору, через це з’являлися його нові варіанти. Оригінал вперше вийшов друком аж у 1838 році в альманасі «Украинский сборник». Альманах з “Наталкою Полтавкою” видав за власний кошт професор Харківського і Петербурзького університетів, академік Ізмаїл Срезневський.

 Факт 4

Після Харкова виставу почали ставити в інших губерніях та містах. Сама вистава виявилася такою популярною, що власник Полтавського театру Іван Штейн викрав текст п’єси з нотами і без дозволу Котляревського ставив її в багатьох містах України.

 Факт 5

Серед тодішньої української еліти вважалося модним і прогресивним знати «Наталку Полтавку» напам’ять.Творча інтелігенція влаштовувати «битви цитат»: один починав читати довільний фрагмент п’єси, а другий мав продовжити.

 Факт 6

Вистава «Наталка Полтавка» стала праматір’ю нової української драми. Головну роль Наталки виконували знамениті українські акторки, такі як: М. Заньковецька, М. Садовська-Барілотті, Є. Зарницька, О. Петрусенко. . П'єсу вважали за честь режисерувати такі велетні театрального мистецтва, як Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Микола Садовський і Панас Саксаганський. За сюжетом п’єси на українській студії телевізійних фільмів було знято фільм-оперу «Наталка Полтавка».

 Факт 7

Музику до «Наталки» писали багато композиторів.Серед них Адам Барцицький, Алоїз Єдлічка, Опанас Маркович, Микола Васильєв, Володимир Йориш, але саме опера Миколи Лисенка стала найвдалішою і перетворилася на класику музичного мистецтва.Загалом в «Наталці Полтавці» 22 пісні. Арії, дуети, тріо, хор, серед них є і народні («Віють вітри, віють буйні», «У сусіда ха­та біла») і спеціально написані: «Всякому городу нрав і права», «Сонце низенько».

  Факт 8

Всі роки  з часу першої вистави «Наталка Полтавка» завжди збирала аншлаг. Серед театралів навіть ходить жарт: якщо в театр перестали ходити, терміново треба ставити «Наталку Полтавку» – вільних місць не буде. І опера, і вистава йшли у найбільших театрах і завжди в переповненій залі. Івану Петровичу Котляревському вдалося створити такий яскравий образ української сільської дівчини, щиросердної, кмітливої, рішучої, який став знаковим в українському мовно-культурному просторі. Він 205 років (!) не старіє, а полонить серця мільйонів читачів та глядачів своєю красою, моральною чистотою та силою духу.

За мережевими джерелами 

95 років п’єсі М. Куліша “Мина Мазайло”

Прем’єра п’єси Миколи Куліша "Мина Мазайло" відбулася 18 квітня 1929 року у театрі “Березіль» і відразу набула популярності. ЇЇ ставили на багатьох сценах України. З’явилися сотні рецензій, жвавих дискусій. За визначенням автора, п'єса є сатиричною комедією, але у творі описана трагічність становлення української мови й зацькованого народу, тому твір є трагікомедією. Тема твору — «міщанство і українізація». Образи, характери п'єси активно проєктувалися на тогочасну українську дійсність і трактувалися як живі й оригінальні типи з навколишнього життя. У комедії “Мина Мазайло” письменник у легкій пародійній формі на тлі чвар однієї родини зумів показати всі підводні камені тогочасної українізації, змусивши глядача сміятися і замислюватися водночас.  Як писали критики  “Мина Мазайло” - класичний зразок політичної комедії “дискусійного” жанру. Діалоги, репліки діють “мов шаблі”. Багатство специфікованої за персонажами мови надзвичайне”.

З 1923 року в Україні проводилася політики “українізації”, яка, як рентгенівське проміння, висвітлила дражливе питання про те, наскільки українське суспільство готове бути Україною. А на рубежі 20-30-х років уже було ясно, що політика українізації згортається і наприкінці 1930 року твір заборонили. Уражений такими діями російських шовіністів, Микола Куліш переоцінює весь шлях української революції та українсько-російських взаємин. Загалом у п’єсі “Мина Мазайло” відбилися складні світоглядні колізії і внутрішня драма самого письменника: його розчарування в “голубій мрії” - комунізмі, що посилювалося гостротою національної проблеми.

Із п’єси видно, як у Куліша боліло те, що його рідна українська мова  стала пасербицею у своєму домі. Чому українська мова на своїй землі опинилася на задвірках? У комедії він розкрив, що причиною незавидного стану української мови є русифікація, що породила нігілізм, зневіру в престижність нашої мови. Своїм твором він спробував пробудити почуття національної самоповаги, сприяти відродженню мови, а також духовності, культури. Сьогодні Микола Куліш актуальний як ніколи, особливо зараз, коли ми знову і знову відстоюємо право на вільне життя.

 

За мережевими джерелами

Читачі, які захочуть ознайомитися з творами Івана Котляревського та Миколи Куліша, можуть завітати до нашої бібліотеки. Завжди вам раді!

 

На перехрестях життя та історії

                 (До 120-річчя від дня народження Докії Гуменної)

 

Народилася Докія Гуменна 23 березня 1904 р. в с. Жашкові Таращанського повіту на Київщині (нині Черкащина); закінчила двокласну школу, рік провчилася у Звенигородській гімназії. У 1920 р. вступила до новоутвореної педагогічної школи в Ставищі. Викладав там автор двох поетичних збірок Дмитро Загул, який і пробудив потяг у Докії Гуменної до літератури. Навчаючись у 1922—1926 pp. на літературно-лінгвістичному факультеті Київського ІНО, Д. Гуменна видруковує в журналах свої перші невеликі оповідання, входить до спілки селянських письменників "Плуг".

Першу популярність їй принесли серії нарисів у «Листи із Степової України» та «Ех, Кубань, ти Кубань хлібородная», які в 1928-1929 роках друкувалися в журналах «Плуг» та «Червоний шлях». Докія Гуменна тоді побувала в селах Дніпропетровської, Запорізької областей і на Кубані, де щиро і реалістично описала занепад «колективізованого» села та всю неприглядність життя в новостворених комунах.
Все це дуже контрастувало з офіційною пропагандою, тому реакція не забарилася. Докію Гуменну охрестили «куркульською письменницею», «куркульською агенткою в літературі», «класовим ворогом», «наклепницею на радянський лад». Такі звинувачення лунали на її адресу з уст Першого секретаря ЦК КПУ Станіслава Косіора, про неї писали центральні московські газети «Известия», «Правда».
В Спілку пролетарських письменників України її не прийняли. Рятуючись від репресій, Докія Гуменна навіть деякий час жила в Туркменії. У цей же час письменниця зацікавилася археологією, у 1938 році брала участь в розкопках трипільського поселення в селі Халеп’я на Київщині.
Німецько-радянська війна застала Докію Гуменну в Києві. Вона зблизилася з Оленою Телігою, друкувалася в журналах «Літаври», «Нові дні», «Засів». В 1943 році, тікаючи від радянських репресій, змушена була емігрувати на Захід. Деякий час проживала в Словаччині, Австрії та інших країнах Європи, а в 1950 році переїхала до США. З собою в дорогу Докія Гуменна взяла усі свої рукописи. З чималого доробку Докії Гуменної виокремимо лише ті провідні твори, що стали помітним надбанням української прози в діаспорі й становлять своєрідний внесок до загальноукраїнського процесу. Це тетралогія "Діти Чумацького шляху" (1948-1951), епічна хроніка "Хрещатий Яр" (1956) та історіософічний "Золотий плуг" (1968).

Під час переїздів Докія Гуменна продовжує роботу над розпочатим іще в Києві головним твором свого життя – романом-тетралогією «Діти Чумацького Шляху», який вийшов чотирма книгами з 1948 по 1951 роки (Мюнхен-Нью-Йорк). Роман, який показує соціальну еволюцію українського села від кінця ХIХ ст. до 30-х років XX століття, став помітним явищем в діаспорі. Свого часу українська служба «Голосу Америки» зачитувала в ефірі сторінки цього роману та інші твори письменниці.
Поряд із літературною діяльністю письменниця вела активне громадське життя. Без її участі не відбувалася жодна культурно-освітня подія в Нью-Йорку: її можна було зустріти в різних українських організаціях, вона брала активну участь у діяльності Української Православної Церкви, стала одним із засновників Об’єднання українських письменників в екзилі «Слово», разом із Уласом Самчуком, Юрієм Лавріненком, Богданом Кравцівим та іншими письменниками входила в Управу «Слова».
Померла Докія Гуменна 4 квітня 1996 у Нью-Йорку, залишивши в спадок понад 30 томів своїх творів. Похована на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруці, Нью-Джерсі.

За мережевими джерелами

 

Національний тиждень читання

     З 13 по 19 грудня за ініціативи Українського інституту книги в нашій країні проходить Національний тиждень читання -  перша в Україні загальнонаціональна акція, присвячена популяризації читання. До неї долучаються українські видавництва, бібліотеки, книгарні та читачі, які об’єднуються заради того, аби якнайбільше українців знайшли свою книжку, свій формат читання та свого автора. Головні  гасла акції: «Знайди свою книжку!» та «Знайди книжку для дитини – відкрий їй можливості в майбутньому». Мета — залучити українців до читання, відвідування бібліотек, купівлі та дарування книжок, а також  привернути увагу до українського книговидання та літератури, підтримати видавництва, книгарні та бібліотеки.

Наша бібліотека приєднується до загальнонаціональної акції, присвяченої популяризації читання і пропонує вашій увазі новинку, щойно отриману від Українського інституту книги.

 

Пол, П. Як виховати читача / Памела Пол, Марія Руссо ; пер. з англ. Олександра Стукала. – Київ : ArtHuss, 2020. – 264 с.

  Коли літературні поради стають твоїм фахом, чому б не поділитись улюбленими книжками й рекомендаціями для батьків немовлят, дошкільнят і самих юних читачів? Редакторки «The New York Times Book Review» Памела Пол і Марія Руссо написали не лише про те, як читати дітям різного віку (від народження й до старшої школи), а й про те, що їм краще читати. Зручно поділена на «вікові» й «тематичні» рубрики книжка може стати комплексним путівником у світ дитячої психології й літератури — короткі анотації чергуються тут із дуже практичними порадами, як прищепити малюкам любов до книжок, відповідями на поширені запитання й розвінчуванням міфів. Зручним і приємним додатком до українського видання стали примітки про українські переклади згаданих видань.

Партнером українського видання став портал «БараБука» — перший український професійний інформаційний ресурс про видання для дітей та юнацтва. Фахівці порталу «БараБука» долучилися до розробки книжкових рекомендацій спеціально для українських читачів. Також зручний і приємний додаток – у книжці вміщено інформацію про українські переклади видань, що згадуються авторками.

 

При підготовці тематичної полички використані мережеві джерела.

#Український_інститут_книги

#Програма_комплектування_бібліотечних_фондів_УІК

 

“Зоряні межі” Григора Тютюнника

(90 років від дня народження)

“Іноді я відчуваю людину, як рана сіль”

Григір Тютюнник. Із записників   

                        

5 грудня 1931 року в cелі Шилівка Зіньківського району, що на Полтавщині, народився український письменник-прозаїк, перекладач, представник покоління шістдесятників Григір Тютюнник. Літературне ім’я письменника обрав, щоб відрізнятися від старшого брата Григорія Тютюнника. Григорій-молодший вирішив торувати власний шлях у літературі й почав підписуватися Григором.

Після закінчення школи, ремісничого училища, служби в армії, Григір вперше пробує писати. Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник. Уже відтоді поступово формувались характерні прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення собою, наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого, найвиразнішого, — тривале обдумування кожного твору (і згодом, досить часто, — попередня, до викладу на папері, "апробація" їх в усних розповідях). Період його літературного учнівства лишився прихованим від сторонніх очей. Протягом 1957−1962 майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті.

Перша його книжка "Зав'язь" вийшла 1966 року . Вона була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім´я Тютюнника.

Журнал "Дружба народов" відзначив оповідання Григора Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967 року. У 1968 р. "Литературная газета" оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Григору Тютюннику було присуджено премію за оповідання "Деревій". Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість "Облога" та кілька оповідань.

У 70-ті роки з'являються у пресі — республіканській ("Вітчизна", "Дніпро", "Ранок") та всесоюзній ("Дружба народов", "Сельская молодежь", "Студенческий меридиан") нові твори Гр. Тютюнника. Виходять друком збірки "Батьківські пороги", "Крайнебо" (Київ, 1972, 1975), "Отчие пороги" (Москва, 1975), "Коріння" (Київ, 1978).

На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві "Веселка". Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань "Ласочка" (1970), казок "Степова казка" (1973), які по-новому розкрили талант письменника.

За книги "Климко" (1976) і "Вогник далеко в степу" (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 p.

В останні місяці життя письменник працював над повістю "Житіє Артема Безвіконного". Творча спадщина Григора Тютюнника невелика за обсягом − уміщується в одному томі на 600 сторінок. Це близько сорока новел, п’ять повістей, ряд нарисів, статей та спогадів. Однак цінність літературної творчості була надзвичайно високою. Однак його проза була чужою радянським поняттям про життя. Він просто не вміщався у тодішній соцреалістичний канон, кажуть дослідники його творчості. Академік Микола Шамота, головний літературний прокуратор 1970-х років, дорікав йому за "поетизацію села, як душевного притулку самотньої і знеможеної в міській суєті людини, як джерела національної самосвідомості". Його ніколи не обирали членом правління Спілки, не делегували на письменницькі форуми, йому не раз погрожували виключенням зі Спілки, зняттям із роботи. Ім'я Григора Тютюнника радянська цензура занесла до "чорних списків".

6 березня 1980 року письменник покінчив життя самогубством. 1989 року його творчість була посмертно відзначена Державною премією імені Шевченка.

За мережевими джерелами

 

Григір Тютюнник був яскравою особистістю в історії України. Він усією душею любив рідну культуру і мову і творив справжні витвори мистецтва, проте не всі його роботи були гідно оцінені. В фондах бібліотеки є такі книги письменника та література про нього :

 Тютюнник, Г. М. Твори : в 2 т. / Григір Тютюнник. – Київ : Молодь, 1985.

 Тютюнник, Г. М. Вибрані твори : навчальний посібник / Григір Тютюнник. – Київ : Грамота, 2006. – 400 с.

 Тютюнник, Г. М. Дивак : вибрані твори / Григір Тютюнник. – Київ : Знання, 2018. – 160 с.

 Тютюнник, Г. М. Облога : вибрані твори./ Григір Тютюнник. – 3-тє вид., доп. – Київ : Пульсари, 2005. – 832 с.

 Тютюнник, Г. М. Три зозулі з поклоном : вибрані твори / Григір Тютюнник. – Київ : Знання, 2018. – 208 с.

 Тютюнник, Г. М. Климко : оповідання, повісті / Григір Тютюнник. – Київ :Радянська школа, 1984. – 400 с.

 Тютюнник, Г. М. Степова казка : повісті, оповідання, казки / Григір Тютюнник. – Київ : Веселка, 1989. – 302 с.

 Тютюнник, Г. М. Огонек, далеко в степи : сказки, рассказы, повести / Григор Тютюнник ; пер. с укр. Н. Шевченко. – Киев : Веселка, 1986. – 200 с.

 Тютюнник, Г. М. Холодная мята : повесть, рассказы / Григор Тютюнник; пер. с укр. Н. Дангуловой. – Москва : Известия, 1981. – 380 с.

 Дзюба І. Слово про незабутнього // Літературні портрети. Продовження / Іван Дзюба. – Київ, 2015. – С. 410 – 420.

 Григір Тютюнник (1931 - 1980) // 120 розповідей про письменників / Ярослава Кодлюк, Галина Одинцова. - Київ, 2006. – С.150 – 151.

 Григір Тютюнник (1931 - 1980) // Літературними стежками. Нарис історії української літератури для дітей ХХ століття / Віктор Костюченко. - Київ, 2009. – С.273 – 276.

 Панченко В. Григір Тютюнник. В облозі. Як нонконформізм став чинником сили творчого “Я” Григора Тютюнника // Літературний ландшафт України. ХХ століття / Володимир Панченко. – Київ, 2019. – С. 472 - 478.

 

Що почитати поціновувачам сучасної науково-популярної літератури?

Новинки від метрів та популяризаторів сучасної науки, що з’явилися в  фондах бібліотеки ім. М. Гоголя завдяки Українському інституту книги

Про Всесвіт коротко / Стівен Гокінг

Наукова розвідка та водночас фантастична пригода від Стівена Гокінґа. Крізь простір-час, мембрани і струни, що рухаються в одинадцяти вимірах, до чорних дір, які ховають у собі безліч таємниць про наш величезний незбагненний Усесвіт. Колись усе почалося з космічного зернятка, що легко вмістилося б у горіхову шкаралупку...

Ученим, дослідникам космічного простору й тим, хто тільки зачаровано дивиться в зіркове небо, намагаючись збагнути походження Всесвіту. На вас чекають:
• Карколомні таємниці світобудови
• Супергравітація і суперсиметрія
• Квантова теорія і М-теорія
• Теорія Ейнштейна і правила Фейнмана та спроба їх об’єднання
• Прогноз майбутнього для планети Земля
За цю книгу прославлений англійський вчений, людина -  легенда Стівен Гокінґ отримав премію Aventis, як найкращий автор з наукової тематики.  

Гокінг, С. Про Всесвіт коротко / Стівен Гокінг ; пер. з анг. Я. Лебеденка. – Харків : Клуб Сімейного дозвілля, 2020. – 187 с.

 Теорія всього / Стівен Гокінг

Чергова книга від одного  із найгеніальніших фізиків від часів Ейнштейна і найвідоміших популяризаторів науки у світі.

Все — це те, що нас оточує. Те, частиною чого ми є. Час та простір, небесні світила й галактичні провалля. Це — все. Та як воно з’явилося? Як все почалося? І чим все закінчиться? Неперевершений Стівен Гокінґ досліджує глибокі питання та знаходить іще глибші відповіді. Пошук первісних чорних дір та модель гарячого Великого вибуху, квантова гравітація і стріли часу, граничні умови Всесвіту й моделі Фрідмана. Книга розкриває уявлення про Всесвіт від постулату про те, що Земля має форму кулі, до теорії про розширення Всесвіту, заснованої на найсучасніших дослідженнях.

Сім лекцій, що охоплюють широкий діапазон тем, — це справжній тріумф людського розуму. Гокінґ наблизився до таємниці самої суті творіння. І зміг зазирнути ще далі — до чорного позавимірного серця Всесвіту.

Чарівно й чітко. Книжка, що сяє, наче сонце.

New Yorker

   

Гокінг, С. Теорія всього / Стівен Гокінг ; пер. з анг. Я. Лебеденка. – Харків : Клуб Сімейного дозвілля, 2019. – 160 с.

Сонячна система : путівник для туристів / Олівія Коскі, Джана Грцевич

Поважний науковий багаж і рушійна сила уяви - два складники чудово проілюстрованого путівника нашою Сонячною системою. "Сонячна система: путівник для туристів" - незамінна книжка у валізі кожного космічного мандрівника.

У ній ви знайдете всю важливу інформацію про майбутню подорож, зокрема про те, як дістатися до того чи іншого місця Сонячної системи й що робити після прибуття. Не знайти кращої книжки для шукачів космічних пригод і тих, кого в космічних подорожах захоплює наука.

Не шукайте інших путівників, не чекайте іншої нагоди - ваша ракета вже готова до старту!

 Ця книга допоможе вам відволіктися від повсякденних стресів, задумуючись про далекі світи, які манять дослідників і шукачів пригод.

Коскі, О. Сонячна система : путівник для туристів / Олівія Коскі, Джана Грцевич ; пер. з англ. Г. Яновської. – Харків : Жорж, 2020. – 239 с.

Сніданок з Ейнштейном. Екзотична фізика у повсякденному / Чед Орзел

Уявіть собі звичний ранок — ви прокидаєтеся від дзвінка будильника, заварюєте собі філіжанку запашної кави, підсмажуєте хрумкий тост, гортаєте стрічку новин на смартфоні… А чи підозрюєте ви, що просте, повсякденне існування усіх цих речей — будильника, тостера, запаху кави, смартфона і навіть твердої поверхні кухонного стола — залежить від найхимерніших і найдивовижніших законів, які визначають взаємодії фундаментальних частинок на квантовому рівні?

  Фізик та популяризатор науки Чед Орзел простою мовою викладає найскладніші речі, над розплутуванням і поясненням яких працювали найвидатніші генії ХХ століття — і показує, як найбільш екзотичні квантові взаємодії пронизують наше життя на повсякденному рівні.

  

Орзел, Ч. Сніданок з Ейнштейном. Екзотична фізика у повсякденному / Чед Орзел ; пер. з англ. К. Булкіна. – Київ : КМ-БУКС, 2020. – 364 с.

 Гадки не маємо. Подорож невідомим Всесвітом / Хорхе Чем, Деніел Вайтсон

 Історія науки — це історія безперервних революцій, які щоразу відкривають нам очі на довколишній світ. Чи зародилося б розумне життя, якби не вимерли динозаври? Чи існують інші виміри? Із чого складається 95 % Всесвіту? Ви не знайдете в цій книжці точних відповідей на ці запитання. Навіть більше — ви не знайдете їх ніде. Але те, що ми досі не знаємо багатьох фундаментальних істин, означає, що попереду нас чекають неймовірні відкриття.

 Ця дотепна книжка від Хорхе Чема - доктора робототехніки у Стенфордському університеті та Деніела Вайтсона - професора експериментальної фізики в Каліфорнійському університеті проведе крізь ще не розкриті таємниці фізики, космології та астрономії. Вона покаже, як мало ми знаємо про наш Всесвіт, і водночас допоможе трохи краще зрозуміти, як усе влаштовано.

Чем, Х. Гадки не маємо. Подорож невідомим Всесвітом / Хорхе Чем, Деніел Вайтсон ; пер. з англ. О. Асташова. – Київ : Наш формат, 2019.

 При підготовці тематичної полиці використані мережеві матеріали.

#Український_інститут_книги